Хто б там що не казав і які б застереження не робив, але Олесь Гончар – це постать. Це великий українець. Людина лагідної, але твердої вдачі, яка не поступилася своїми принципами. Так, ці принципи суто радянські, проте й вони не завжди вписувалися в ту генеральну лінію, яку гнула тодішня система. Історія із «Собором» – промовистий тому приклад.

1944 року у вірші «Думи про Батьківщину» молодий боєць Гончар, який воює вже за межами України, у Словаччині чи Угорщині, згадує рідний край і думає, кому б написати листа, бо:

…Той – мамі, а той – дружині,
Той – сестрам, а той – братам.
А я напишу – Україні!
Сонцю її і степам…

Розумієте, не партії, не батькові Сталіну, і навіть не батьківщині СССР, а Україні! І оцей лейтмотив «а я напишу – Україні» проходить через усе життя і творчість Олеся Гончара, цю тему неможливо не помітити, якщо тільки очі не заслані пеленою упереджень. 

105 років Олеся Гончара – це 105 років несамотності.

«І не одній Україні я належу, я належу всьому людству», – так написав Олександр Довженко, але з повним правом так само міг би написати про себе й Олесь Гончар.

Він ніколи не забував про Україну, і Україна його не забуде. 

Пройти тест за посиланням: http://osvita.ua/news/lifelonglearn/88826/